?

Log in

[sticky post] Будем знакомы

Привет! Меня зовут Ольга и в этом журнале я буду выкладывать все, что нажито непосильным трудом свои рукодельные шутки. Что вы здесь найдете? Декупаж, фетровые ирушки, игрушки-тильды, украшения и не только. Все, что понравится, можно купить или заказать вариации на тему (как правило, точных повторов я не делаю, но мы вполне можем использовать основной мотив, меняя цвет, декор и т.п.).
Здесь же будут размещаться анонсы мастер-классов, которые я периодически провожу. Буду рада видеть всех желающих.
Ну, и конечно, здесь будут фото из путешествий, небольшие отчеты с мастер-классов или посиделок, на которых я была и еще что-нибудь для радости душевной :)
А еще у меня есть магазинчик на Этси. Там обитают всякие швейные штуки - игрушки, сумки и прочая разнообразная мелочь для домашнего уюта.

Сеанс хвастощів

Сіла проти ночі перебрати фоточки, і згадала, що тут ще показувала свої обновки )) але то не просто так обновки, а такі, що я сама пошила :) Далі будуть всякі фотки, готуйтеся!

Починалося все з джинсових квіточок:
Read more...Collapse )

Показ мод завершено (але не припинено назавжди). Дякую всім, хто додививсь :)

May. 9th, 2017

Снилось, что снова умерла мама. И я снова, но уже в разы острее проживаю весь этот шок, страх, боль и полное непонимание, что делать дальше, и вообще, почему всё это заново, со мной и кто так "пошутил". Вокруг вместо родственников какие-то знакомые, несколько близких друзей. Когда я в очередной раз переспрашиваю кого-то, что происходит, почему опять, мне отвечают что-то в том смысле, что это мне второй шанс все прожить по полной. Мол, тогда, когда все случилось, у тебя не получилось прореветься и отгоревать - ты тогда все скомкала и запихнула куда подальше, а сейчас вот тебе, и друзья есть, и муж, есть, кому поплакаться. Давай, мол, пользуйся.
Дальше уже не помню, да и неважно это. Кажется, действительно офигела и пошла честно рыдать. А днем уже вспомнила вот что. За последних пару лет несколько моих знакомых потеряли кого-то из родителей. И я помню эти смешанные чувства сочувствия и зависти. Зависти тому, как они позволяли себе горевать. Писали посты в ФБ, в личке - длиннющие простыни о своей боли, пустоте в доме, о снах или невозможности уснуть, о том, как все время хочется плакать... А я вспоминала, как не позволяла всего этого себе - боялась, что только начну, и не смогу уже остановиться, расклеюсь окончательно и бесповоротно, а у меня ж ребенок и никаких тылов, нельзянельзянельзя.И потому завидовала и ревела вместе с этими знакомыми, контрабандой выплакивая свое горе. Хорошо, хоть во сне дали второй шанс. Хотя, конечно же, лучше, чтоб все были живы-здоровы и полны радости.

May. 8th, 2017

Якби мене хтось спитав, що мав на увазі Бегбедер, коли казав, що кохання жиє три роки, я б зараз сказала, що то було про яремчанський танго-фест. Бо дійсно, перший рік то було ах!, другий - нунічотак, третій (себто, цей) - мда. Пічаль-біда-журбинка. Гостей мало, в піковий момент мілонги десь в середині фесту на танцполі нарахувала "аж" 14 пар. Київський Арт-причал істерично ірже. Не пам'ятаю фестів, коли мені б не хотілося йти на мілонги, а тут - з п'яти мілонг була на трьох, проігнорила навіть фінальну, ту, що в вишиванках. Лишилася вдома, стояла на балконі загорнута в пледа, слухала, як шумить річка. Перепитувала себе, чи не шкода, що не пішла? чи може зібратися і піти? І абсолютно чесно і спокійно сама собі відповідала: "ні, не шкода, ні, не піду". Заразом подумала, що окрім киян та львів'ян, ніхто вдруге-втретє на фест не приїхав. А ні, брешу, поляки приїхали. Троє.
І якось під цю фесто-журбинку Погодне Управління підсунуло нам аналогічну погоду, холодну, дощову, "сиди-вдома-нєфіг-шастать". Втім, справа, звичайно ж, не в погоді, а в Яремчі добре і без прив'язки до танго-фесту.

Де б взяти ще часу

Щось чимдалі, тим більше зростає завантаженість всілякими роботами. Вони цікаві, різні, одна на одну не схожі, але... я відвикла від погодинного розподілу часу! Забула, як то робиться, коли треба зконцентруватися на чомусь одному, потім перелаштуватися на інше, а потім ще. І хатню роботу ж теж ніхто не скасовував. В общім, треба допомога залу і дзвінок другові. Діліться своїми відкриттями у сфері розподілу часу між сотнею великих та не дуже справ.
"А я все чаще замечаю" (с), что лучших результатов в работе и обучении я добиваюсь, когда меня хвалят и поддерживают. Тогда у меня вырастают крылья и хочется горы свернуть. И они таки сворачиваются (в клубочек, ага)). А вот постоянные пинки, подколки или божеупаси рычание дадут в лучшем случае ничего. То есть, я поначалу, конечно, буду стараться, но потом в итоге уйду в глухую оборону и вообще перестану реагировать. Ну, нет во мне спортивной злости, не положили! Не буду я расти выше головы и тянуться-дотягиваться, если постоянно буду слышать "ну и что это такое? Фигня! Давай лучше!" - скорее уйду в сторону или буду действовать строго "по инструкции", без всяких инициатив. Кстати, один из бывших шефов, мнивший себя еще и великим психологом, так и не понял этой тонкости и очень на меня обижался, что я безинициативный сотрудник и формально выполняю свою работу с 9 до 18. А потому что нефиг было меня шпынять и доставать.
Понятное дело, что критика неизбежна, и если все время будут восхищаться и гладить по голове, то это уже будет подозрительно :)) Но мой формат: "Вот здесь надо лучше, а вот здесь - ты молодец". В общем, "метод зеленой ручки" в моем случае наиболее действенный.

Жменька слов

Эта жменька про весну:



А эта - про планы на день. Чашечка кофе помогает собраться с мыслями :)

З усіх відомих ненажер
Страшніш за всіх Шкарпеткожер.
Він чемно ходить по хатах,
Й на одяг весь наводить жах.

Тремтять сорочки і спідниці,
Ті, що не в шафі на полиці.
Здригаються домашні штані,
Що їх забули на дивані.
І навіть джинси, модні дуже,
Вже раз нацюняли калюжу.

Проте одежі пощастило -
Шкарпеткожер не здоровило,
Він не дістане й до стільця.
А от шкарпетки - бідолахи,
Їм гірше за всі інші лахи,
І тут вже сміх не до лиця.

Шкарпеткожер завжди голодний.
Він з'їв би і "утюг холодний",
Якби ж то тільки дотягнувсь!
Та він на зріст як пів-серветки,
Тому весь час жере шкарпетки,
Що на підлозі хтось забувсь.

Тож, друже мій, не зволікай!
Шкарпетки швидко позбирай,
Бо як стемніє за вікном,
Шкарпеткам буде ом-ном-ном.
Шкарпеткожер закусить лиш,
А ти - лишишся босоніж.

(с)моє
Слова "плохо" я от преподавателей не слышала уже очень давно. Не потому что я такая вся из себя отличница и сразу с первого раза все делаю правильно и не придерешься, а потому что из лексикона моих преподавателей это слово благополучно ушло. Вместо "плохо" было "почти получилось", "это немного не то, что нужно", "не получилось, ничего страшного, пробуй еще" и т.д. А тут на швейных курсах поменялась преподавательница и понеслась. За 2,5 часа урока я это "плохо" только в свой адрес услышала трижды.

- Посмотрите, я, кажется, неправильно вшила пояс.
- Да. Плохо.

- Я "зависла", подскажите еще раз, пожалуйста, что за чем.
- Плохо. Нужно делать...

- Посмотрите, у машинки что-то не то с натяжением нити, я не могу разобраться...
- Плохо. Дайте я сяду.

И то же самое для других девочек. Плохо. Плохо. Плохо. Как молотком по голове: тюк, тюк, тюк. Справедливости ради, отмечу, что "хорошо", "мне нравится" и даже "отлично" тоже звучали. Но почему-то не смогли перекрыть эффекта от "плохо-плохо-плохо". Завтра снова урок, попробую с ней поговорить, а то ведь руки опускаются :(
(Ну и себя заодно после всего этого похвалила, что нашим ученикам такого не говорю))

Про "як це так"

Коли Юра ще був маленьким, я доволі часто, дивлячись на інших мам, відверто дивувалася. Ну як це так, що дитина не спить у колясці? Юра засинав майже одразу, ще навіть не виїжджаючи на вулицю.
Як це так, що дитина у 2-3 роки не може нормально говорити? Юра в три роки балакав наче радіо і читав напам'ять "У Лукоморья дуб зеленый".
Я дивилася на дітей, які верещали у магазині "Хоочу! Даай! Купии!", дивилася на мам, які чи то знервовано, чи то з розпачем намагалися підняти дитину з підлоги чи тягли її далі. З Юрою завжди можна було домовитися, а як не домовитися, то відволікти, забалакати і уникнути конфлікту.
При цьому я не вважала себе супермамуською, і тому ще більше дивувалася (непозбувну бентегу мала, ага), як це інші не можуть справитися з дитиною, коли навіть я можу. І так, думала іноді з докором, іноді зверхньо (ну так, я ж змогла!).
І от, аби я зрозуміла, "як це так можна", Боженька прислав мені Поліну. Дівчинку, яка почала спати на прогулянках десь із 5 місяця, коли ми піднімали спинку коляски і Поля мала змогу роздивлятися навколо, а потім засинала.
Дівчинку, якій скоро вже три, а слова дуже-дуже повільно з'являються в її мові.
Дівчинку, яка точно знає і розуміє, що означає "ні" або "не можна", але все одно продовжуватиме робити своє, або зчинить такий лемент, що шибки деренчатимуть (а сусіди погорожуватимуть поліцією). Дівчинку-впертюха, яка іноді доводить мене до краю, і вже я починаю кричати, і хочеться кудись втекти. Дівчинку, з якою не працює жоден з тих методів, який спрацьовував зі спокійним і флегматичним Юрою.
Так, тепер я розумію. І розумію, про що казала колись Петрановська в одній зі своїх лекцій: "Те, що дитина вас слухається, то може бути і не ваша заслуга, а просто вам пощастило з дитиною". І розумію, що часто немає жодної маминої "заслуги" в тому, що дитя верещить не своїм голосом, бо це особливість характеру, а не мама-кат. Тепер мені соромно перед тими мамами, на яких я дивилася скоса і зверхньо пхекала "ну як так можна, в мене ж ось виходить".
А ще мене під час Поліних концертів накриває страшним розпачем (як от зараз) від розуміння, що я не справляюся, не можу дати ради цим капризам, і це лише три роки і що буде далі... Зате я вчуся не засуджувати і зупиняти себе, щойно тільки зароджується оте "пхе". Ну, і так, я відрощую дзен. Але поки що щоразу, як мені здається, ніби пагони того дзену вже достатньо високі та стійкі, Поля влаштовує черговий мега-гвалт, і все починається спочатку.